Авторизация
Логін:
Пароль:
 
Запамятати мене
Забули пароль?
Мгуни мне надо.

Історіографія та джерельна база весільної обрядовості бойків Закарпаття.

24 лютого 2011 - Таисия
article46.jpg

Весільний обряд українців Закарпаття визначається не лише смисловою багатозначністю ритуальних дій, а й фольклорною наповненістю та є вагомим здобутком української нації. Переосмислення наукових напрацювань і осмислення джерельної бази вивчення цього весільного дійства за умови використання сучасних методик відкриває нові межі пізнання ритуалу.

 

Леньо Таїса

УДК [392.5:303.446.4+001.814] (477.86/.87)

 


На сьогодні існує досить значна кількість праць, присвячених різноаспектному аналізові весілля. Дослідники (як вітчизняні так і зарубіжні) – О. Потебня [37, 92–239], М. Ф. Сумцов [45], М. Нікольський [36], В. Топоров [46, 9–43], О. А. Слав’яніна [43], Н. Н. Ґрацианська [13] з’ясовують питання генези весільного обряду, його міфологічних витоків. Думку Д. Зеленіна [21, 246] про відгомін дівочого ініціаційного циклу у весільній східнослов’янській обрядовості на підставі типологічних зіставлень підтвердив через призму структурного методу Г. Левінтон [25, 178]. Ініціацію, весілля і календарні обряди А. Ван Геннеп відносить до типових ритуалів переходу, що включають людину у взаємодію із соціумом і космосом [1, 15].

Регіональний аспект вивчення фольклору є на сьогодні одним з найпріоритетніших та має глибоку традицію в українській науковій думці. Вагомий внесок у вивчення фольклору окремих регіонів України зробили З. Доленга-Ходаковський, М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Павник, В. Навроцький, Ф. Колесса, К. Квітка, М. Возняк, О. Дей, І. Березовський, О. Правдюк, а також сучасні дослідники: Н. Шумада, Р. Кирчів, С. Грица, В. Бойко, Л. Дунаєвська, В. Чобоненко, С. Мишанич, В. Давидюк, В. Буряк, М. Дмитренко, П. Будівський, С. Шевчук, О. Воротій, В. Сокіл та ін.

Сучасні українські, російські, білоруські дослідники використовують різні аспекти регіонального вивчення фольклорних матеріалів. Це, зокрема, такі праці, як: С. Кистова – “Традиційна і сучасна поезія весняно-літніх календарних обрядів Волинського Полісся”, В. Гнатюк – “Українські народні соціально-побутові пісні-новотвори Гуцульщини повоєнної доби”, Л. Семенюк – “Українські народні балади Західного Полісся (загальноукраїнський контекст і регіональна своєрідність)”, Т. Севен – “Лемківські весільні обрядові пісні в міжетнічному контексті”, О. Керчишин – “Народно-пісенна традиція околиці Звенигора на Львівщині”, М. Мишанич – “Українські народні пісні Кубані на історичну та суспільно-побутову тематику”, Ф. Федоров – “Весілля в системі календарних і сімейних звичаїв старообрядіців Південного Зауралля, О. Приємко – “Весільні пісні Пінщини”, Н. Савельєв – “Регіональна строфіка російських народних пісень. Поліструктурні форми у весільних піснях Оренбурзької області”, Т. Верфоломеєв – “Північнобілоруське весілля”, М. Данілович, Н. Панецька, І. Півоверчик – “Білоруське весілля. Обряд Побажання. Тости. Приказки. Фразеологізми (на матеріалах Гродненської області, 2001)” та ін.

Музичний аспект вивчення регіонального фольклору в останні десятиріччя цікавив С. Й. Грицу («Трансмісія фольклорної традиції»), О. Столяка («Трансформація пісенного фольклору західно-подільської Наддніпрянщини»), Л. Тестову («Генетична єдність і регіональна специфіка мелодики українських весільних пісень»), А. Іваницького («Музична Хотинщина»), М. Й. Хая («Музика Бойківщини»). Л. Єфремова у праці “Наспіви українських весільних пісень” розглянула еволюцію музичного мислення, генетичну спадковість стильових шарів весільної пісенності та регіональну специфіку циклів весільних пісень на Україні [17, 136].

Одним з видів синкретичної народної творчості, в якому поєднується поезія, музика і хореографія, є танець. Як художній твір, танець важко записати, тому народне танцювальне мистецтво українців є недостатньо дослідженим. Записи хороводів є у працях дореволюційного періоду П. Чубинського, М. Лисенка, В. Гнатюка, С. Титаренка. Методику запису танців розробив свого часу В. Верховинець [5]. Опис танцювальних рухів і деякі їх назви вважаються класичними й на сьогодні. У 1963 році А. Гуменюк видав першу грунтовну працю в галузі українського народного танцю “Народне хореографічне мистецтво України”, де подав загальну характеристику зародження і розвитку хореографічного мистецтва, розглянув національні особливості українських народних танців на основі аналізу тексту, хореографії і музики. Автор констатує, що коломийка “відзначається багатством танцювальних рухів, вражає глядача яскравим оригінальним колоритом, властивим народу західних областей України. ... Основними танцювальними рухами, які використовуються в цьому танці, є зірниця, присядка, мережка, тропак, ножички (за народною термінологією) [14, 113].

Вказані роботи, хоч і не присвячені спеціально бойківському весіллю, але мають для нас важливе загальнометодологічне значенняє

З огляду наукового дослідження етнокультури Закарпатський регіон є одним з найменше вивчених в Україні. Закарпатські українці виявляють у своєму етнічному складі ті самі три етнографічні групи – лемків, бойків і гуцулів, що й українські верховинці на північних схилах Карпат, але в них обрядово-звичаєві традиції набули дещо відмінних, самобутніх ознак. Велику роль в цьому відіграли історична доля краю, близькі кордони з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та значною мірою поліетнічний склад населення області. Усі ці чинники ускладнили вивчення етнокультури Закарпатського краю. Весільний обряд українців Закарпаття відзначається не лише смисловою багатозначністю ритуальних дій, а й фольклорною наповненістю та є вагомим здобутком української нації.

Перший запис фольклорно-етнографічних матеріалів весільної обрядовості з сучасної території Закарпаття належить Іоану Фогараші (1833), який під псевдонімом Бережанин видав “Русько-угорську граматику” і на доказ того, що мова населення Карпат “малоруська”, наводить опис весільного обряду [47, 95–96].

Різні сторони побуту українців Закарпаття 50-х років XIX століття описав у своїх замітках А. Дешко, виходець із Закарпаття, що жив і працював у Росії. Зробивши декілька подорожей до рідного краю, він подав описи окремих сторін побуту і звичаїв українців Закарпаття, в тому числі весільних обрядових пісень. Автор зробив порівняльний опис весільних пісень українців Закарпаття і Наддніпрянщини. Хоча О. Дешко не вказав місце запису пісень, проте за описом обряду народного весілля або за текстами пісень можна припустити, що вони були записані десь у районі Воловця або Сваляви [16].

Т. Легоцький (1830–1915) – видатний дослідник закарпатської Бойківщини, часто буваючи серед верховинців, спілкуючись з ними, ретельно записував до свого щоденника відомості про жителів краю і, зокрема, детально описав верховинське весілля (1864). Весь цей матеріал сьогодні є безцінним джерелом для вивчення етнографії бойків Закарпаття. Настав час, коли його праці повинні бути перекладені і видані українською мовою, оскільки він писав угорською [22, 31].

Чимало фактів про весільну обрядовість містить стаття О. Митрака Весільний обряд в Угорській Русі” (1891). У ній автор узагальнює різні варіанти закарпатського весілля і подає як єдиний опис весілля [27].

Свого часу Ю. Жаткович подав пояснення різниці між співом та “ладканням” (весільною ритуальною піснею-формулою) у статті “Замітки етнографічні з Угорської Русі” (1896), яке, за спостереженням дослідника, полягало у тому, “що ладкань співають тихим і сумним голосом” [18, 13].

Пізніше виходять збірники: Я. Головацького “Народні пісні Галицької і Угорської Русі” (1878), Г. А. де Воллак “Угро-руські народні співанки” (1901), “Руський соловій” (1890), І. Верхратського “Знадоби до пізнання угро-руських говорів” (1901), В. Гнатюка “Етнографічні матеріали з Угорської Русі” (1900), І. Данькевича “Великодні ігри і пісні Закарпаття” (1929).

Музичний супровід закарпатських пісень довгий час не привертав увагу етнографів. Перші музичні записи їх зробив музикознавець, фольклорист, композитор і педагог, академік Ф. Колесса під час двох експедицій до Підкарпатської Русі (сучасна територія Закарпаття), що були опубліковані у збірнику “Українські народні пісні з південного Підкарпаття” (1923) і другому, опублікованому дещо пізніше “Народні пісні з Підкарпатської Русі” (1938) [24]. До складу записаних пісень увійшли й весільні ладкання. Збірник “Українські народні пісні з південного Підкарпаття” має величезне значення для історико-порівняльного вивчення музичного фольклору, оскільки це перше академічне видання закарпатських пісень.

Повний драматургічний запис весільного обряду бойків Закарпаття належить А. Бобульському (1926), який зібрав матеріал весільної драми і використав у своїй п’єсі під назвою Руська свадьба [47, 96].

Опис Весілля в селі Буковець (1933), зроблений учителем М. Парлогом, видрукуваний у відомому академічному двотомнику «Весілля» [6, Кн. ІІ]. Але він, за твердженням Ю. Чорі, “не є характерним для всієї гірської Верховини – Воловецького, Міжгірського, більшої частини Свалявського, Великоберезнянського та Перечинського районів, де населення найбільше зберегло свою самобутність і не зазнало такого асимілятивного впливу з боку інших національностей, що проживали і проживають на Закарпатті” [47, 96].

В кінці 1930-х років у Закарпатті значно пожвавилась збирацька діяльність музичних діячів і вчителів: Д. Задора, П. Милославського, Ю. Костюка, А. Контратовича, А. Скиби, П. Ференчука та М. Гоєра.

У 1944 році в Ужгороді виходить збірник “Народні пісні подкарпатських русинов”, який упорядкували Д. Задор, П. Милославський та Ю. Костюк (Костьо) [19]. За твердженням В. Гошовського, “ретельний підбір матеріалу (прагнення відібрати найтиповіші і правдиві народні пісні), зазначення місця запису, охоплення усієї території Закарпаття, систематизація за жанрами і різноманітність представлених жанрів (в тому числі унікальні записи наспівів епічних пісень) – усе це ставить збірник на рівень кращих видань музичного фольклору України.” [12, 75]. До збірника ввійшло 10 зразків весільних пісень, одна з яких записана у Воловці (Бойківщина).

Декілька закарпатських весільних пісень вміщено у академічному збірнику “Закарпатські народні пісні”, виданому 1962 року в Києві. У ньому опубліковано біля 200 народних пісень з мелодіями, записаними З. І. Василенко під час фольклорних експедицій у 30 населених пунктах області, та має невелику вступну статтю про наспіви закарпатських пісень [20].

Радянський” етнограф Іван Симоненко зафіксував цінні традиційні явища матеріальної і духовної культури, що відобразив у статтях “Пережитки патронімії та шлюбні стосунки в українців Закарпатської області” та “Весільні обряди в Закарпатській області”, які були надруковані в загальносоюзному етнологічному журналі часів СРСР “Советская этнография” [41, 75–83; 42, 125–141].

Багато польового матеріалу з весільної обрядовості бойків Закарпаття зібрали етнографи С. Потушняк та Л. Дем’ян [15].

У Карпатському збірнику(1972) подається обрядово-весільний опис українського, угорського, словацького і німецького населення Закарпаття” [47, 9697].

У другому томі збірника “Весільні пісні” серед волинських, буковинських, прикарпатських, подільських весільних пісень, значне місце посідають і пісні з Закарпаття [7].

Прикмети і повір’я пов’язані з весільною обрядовістю Закарпаття детально описав Ю. Чорі. Автор констатує, що “молодята, взаємно кохаючись, “зв’язували собі руки – на спільну радість, на спільні муки” задля продовження роду людського на землі” [48, 275–276]. Наведене зв’язування рук – не просто прикмета, це магічна ритуальна дія за принципом: подібне породжує подібне.

Цікавим джерелом для науковців є збірка “Співає Віра Баганич” (2001), яку упорядкувала солістка Закарпатського народного хору В. Баганич. Авторка представила 64 народно-пісенні зразки із сіл Воловецького району, знотацією мелодій та паспортизацією, які структуровано за жанрами. У збірці представлено також дві бойківські весільні пісні [71].

В. Мадяр-Новак видала двотомний “Збірник закарпатських народних пісень для шкіл” (2007), який став складовою частиною навчального комплексу з регіонального фольклору. Авторка деталізує розгорнутий сценарій давнього весільного обрядового дійства: пісні до сватання, випікання весільного короваю, “Гуски”, дружбовий вечір, вінкоплетени, приспівки до весільних танців, до танцю несправжніх молодих, до “золотого” танцю молодої, до дружбового танцю, до танцю з кухарками та ін. Вибір музичних зразків був здійснений як з відомої нотної літератури (Ф. Колесса, Д. Задор, Ю. Костьо, П. Милославський, П. Світлик, М. Рощахівський, В. Гошовський, М. Мокану, П. Лінтур, М. Кречко) так і з джерел, які надруковано вперше (рукописи Ю. Носи, найновіші публікації І. Сенька, маловідомі матеріали С. Мерчинського, Б. Данилевича та матеріали фольклорних експедицій студентів Ужгородського музучилища) [26].

Важливим джерелом дослідження весільної обрядовості, зокрема, закарпатських українців, є рукописні матеріали, що зберігаються в архівах і різного роду зібраннях. Найперше, серед них слід назвати фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ. В них містяться важливі польові матеріали, зібрані під час експедицій на Закарпаття. Зокрема, в ході експедиції, невдовзі після приєднання Закарпаття до СРСР (1944 рік), післявоєнного 1946 року в с. Річка Хустської округи (сьогодні Міжгірський район) А. М. Кушніренко записала тексти коломийок весільної теметики, де зафіксовано факт вінчання у “зеленій дібрівці”. Весільні коломийки були також зафіксовані в с. Золотаревич Хустської округи керівником експедиції П. Батюком [28, 47–48, 61]. Факт плескання у долоні під час весілля зафіксований у баладі “Троєзілля”, яку записав М. Плісецький у с. Монастирець Хустської округи [34, 36]. Про захисну функцію вінка від “босоркані” (відьми) знаходимо у записах М. В. Слободянюк, зроблених у селах Великоберезнянського району [35, 38]. Р. А. Каптор у ході цієї ж експедиції записав два описи весільних обрядів та весільне ладкання (у записах “латкання”) в с. Волосянка, де зафіксовано дарування молодою матері молодого “балиць” (ткане полотно) та розшифровується значення слова “упропойці” (ті, що все пропили) [30, 59–60]. У ході експедиції до Закарпаття у 1988 році О. О. Боряк зафіксувала у с. Верхній Студений Міжгірського району факт зв’язування наречених при вінчанні у церкві “рантухом” (біле полотно хрестоподібної форми, яке купувала мати молодого та дарувала молодій, а свашки закосичували напередодні весілля) [33, 59].

У архівних фондах інституту зберігаються цінні музичні розшифровки весільних коломийок, а також однієї т. з. “ладканої” коломийки, зібраних у селах Негровець та Синевир Міжгірського району під час експедиції до Закарпаття О. А. Правдюком. Ладкань у цих селах не було зафіксовано й у ході наших експедицій – тільки коломийки. Єдина весільна пісня, яку в народі кличуть “ладкана”, також зафіксована нами, має будову коломийки (4+4+6), збігається тільки перша фраза, а наступні – подібні, але не тотожні як ритмічно, так і мелодично. У записах О. А. Правдюка двічі повторюється остання фраза другого речення, а у наших записах двічі повторюється ціле друге речення. Наприклад, записи О. А. Правдюка:

Рубай, дружбо, бервіночок, клади у снопочок,

Ци се перший і послідній дівчині віночок, дівчині віночок.” (записи О. А. Правдюка) [31, 27–28].

Рубай, дружбо, барвіночок та клади в снопочок –

Сисе першый тай послідный на дівці віночок / 2 р.” (записи автора) [39].

Фольклорні тексти та музичні розшифровки коломийок О. А. Правдюка відносно тотожні нашим з різницею у відповідності тексту до мелодії, але це характерне явище для коломийкового жанру. Лемківське весільне ладкання зафіксував у ході експедиції С. В. Мишанич у с. Луги Рухівського району у 1980 році [32, 223]. Опис весільної обрядовості Закарпаття зробив І. Сенько, який констатує, що на Гуцульщині в обряді фігурує топірець у старости, а в інших районах – палиця; у низинних районах випікають весільний хліб, який часто називають “перец”, а у гірських районах (Бойківщина) – вівсяний “ощипок” [29, 15].

Рукописні матеріали “Центру народної творчості” (м. Ужгород) також становлять неабияку цінність як фольклорно-етнографічне джерело. Хоча, слід зазначити, що в деяких рукописах збирачі безпідставно замінили багато діалектних слів літературними, знизивши цим самим наукову вартість зібраних ними матеріалів. Наприклад, цікаве для науковців, але без уточнень з якої місцевості записане, “Закарпатське весілля”, упорядковане народним артистом України М. М. Кречком та профессором Ужгородського держуніверситету П. В. Лінтуром [2].

Матеріали, що стосуються весільної обрядовості бойків Закарпаття також зберігаються у методичних відділах сільських та районних Будинків культури Закарпатської області. Багато з них не становлять наукової цінності, оскільки не містять відомостей про респондентів та є хаотичним зібранням, списаним з різної літератури, сценаріїв весільної тематики тощо. Разом з тим, серед такого роду рукописних збірок є й такі, що становлять справжню наукову цінність. Наприклад, у Міжгірському районному будинку культури зберігаються десять рукописів з описами весільного дійства, які є дуже цінним джерелом для вивчення бойківського весілля.

Перші наукові праці щодо весільної обрядовості Закарпаття з’явились наприкінці ХІХ-го ст. Аналізуючи наявність рис небесного шлюбу у людському, М. Сумцов наводить приклад світлоносної якості молодих на основі весільних пісень з Угорської Русі про те, що стіна починає світитись, коли біля неї сідають молоді. І це далеко не єдиний приклад, коли автор звертається до закарпатських матеріалів [45, 62].

Ф. Колесса подав музично-етнографічну характеристику весільним ладканням, що вміщена в його “Музикознавчих працях”, першим поставив питання про вивчення весільних ладканок на Закарпатті, глибоко дослідив питання ритміки, ладоутворення наспівів, жанрову класифікацію пісень, виконавську інтерпретацію, а головне – заклав основи регіонального вивчення українського музичного фольклору [23, 427].

Музикознавець і фольклорист В. Гошовський – другий за нашими відомостями, хто спеціально займався вивченням закарпатських весільних пісень (ладканок). У його праці “Біля витоків народної музики слов’ян” закарпатським ладканкам присвячений окремий розділ (“Слідами однієї весільної пісні слов’ян”) [11, 50.]. Підсумком наукової діяльності В. Гошовського стала поява фундаментальної антології-монографії “Українські пісні Закарпаття”, виданої у Москві 1968 року під редакцією Л. Лебединського. Автор виділив на території Закарпаття вісім музичних діалектів: п’ять гірських та три передгірно-рівнинні. Східноверховинський музичний діалект дослідник розділив ще на три субдіалекти: міжгірський, довжанський і воловецький. Найбільш поширений мелодичний тип західноверховинського музичного діалекту – це варіанти лірико-побутових і ліричних пісень-коломийок. У збірнику подано та охарактеризовано цінні зразки весільної обрядовості [12, 50–54].

Про ритуальні дії у весільному обряді бойків Львівщини, пов’язані з неповнолітньою нареченою, пише Ю. Гошко у історико-етнографічному дослідженні “Бойківщина” [3, 241].

І. Волицька, описуючи театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кінця ХІХ – поч. ХХ ст., констатує, що “традиційне весілля карпатського регіону, при наявності етнічних відмінностей, повністю зберігало типологічну спільність із загальноукраїнським, і його драматичні особливості формувалися у руслі загальноукраїнської традиції” [9, 63–64].

“Карпатський варіант українського весілля, при збереженні на кінець ХХ ст. багатьох архаїчних форм і елементів, позначений більшим впливом патріархального ладу сім’ї”, – робить висновок Хв. Вовк, аналізуючи раніше опубліковані джерела про гірські райони Львівщини, Чернівеччини, Івано-Франківщини та частково Закарпаття [8, 138].

М. Шубравська, аналізуючи у вступній статті до двотомника “Весілля” обрядові функції весільних пісень, робить це й на матеріалах Закарпаття [6, 22].

В. К. Борисенко, аналізуючи барвінковий обряд, у історико-етнографічному дослідженні Весільні звичаї на Україні ототожнює його за значенням та символікою з коровайним. Вона використовує й фольклорні записи із Закарпаття І. М. Сенька, де весільний вінок, аналогічно короваю, порівнюється із сонцем та місяцем. Характеристика весільного обряду Карпатського регіону особливо цінна не тільки оригінальними зразками літературних джерел, а й великою кількістю фольклорного матеріалу з наукових архівних фондів ІМФЕ ім. М. Рильського. Тому кожна розглянута проблематика ґрунтовно висвітлена і обумовлена [4].

На сьогодні дослідженням весільної обрядовості лемків Закарпаття займається Євгенія Гайова. Основу її статті “Лемківське весілля” складають матеріали етнографічних експедицій автора в села Стричава, Княгиня, Смерекове, Стужиця Великоберезнянського району Закарпатської області (2002–2005 рр.). Матеріали згруповано та подано згідно з місцевим сценарієм весільного дійства, збережено мовно-діалектні особливості в назвах обрядодій та весільної атрибутики [10, 80–90].

Таким є стан джерельної бази та досліджуваності бойківсько-закарпатського весілля на сьогодні. Як бачимо, з одного боку, для дослідників цього виду обрядовості на закарпатській Бойківщині є ще чимало невивчених ділянок, а з другого боку, джерельна база дозволяє успішно вивчати весільний ритуал та проблеми, які він ставить перед науковцями.

Marriage rite of Transcarpathian Ukrainians is distinct not only in conceptual significance of ceremonial acts, but also in folkloristic fullness and considerable achievement of Ukrainian nation. Rethinking of scientific best practices and source base concerning the marriage event, using contemporary methods, opens up new possibilities of rite knowledge.
  Key words: marriage ritualism, historiography, source base.

Джерела та література:

  1. Yan Gennep Arnold. Les rites de passage: Etude systematigue des rites. – Paris: Pikard, 1991. Reimpression de 1909 Emile Nourry. – 288 p.

  2. Архівні матеріали Ужгородського центру народної творчості: Кречко М. М., Лінтур П. В. Закарпатське весілля.

  3. Бойківщина: Історико-етнографічному дослідження. [Відп. ред. Ю. Г. Гошко.] - К.: Наукова думка, 1983, - 304 с.

  4. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні (Історико-етнографічне дослідження). – К.: Наук. думка, 1988. – 192 с.

  5. Верховинець В. Теорія українського народного танка. – П., 1919.

  6. Весілля: У 2 кн. Кн. 1 / Упоряд. текстів, приміт. М. М. Шубравської; упоряд. нот. матеріалу О. А. Правдюка. – Київ, 1970. – 455 с.; Весілля: У 2 кн. Кн. 2 / Упоряд. текстів, приміт. М. М. Шубравської; упоряд. нот. матеріалу О. А. Правдюка. – Київ, 1970. – 479 с.;

  7. Весільні пісні: У 2 кн. Кн. 2 (Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття, Закарпаття) / Упоряд., вступ. ст., приміт. М. М. Шубравської; нот. матеріал упоряд. Н. А. Бучель. – Київ, 1982. – 679 с.

  8. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 335 с.

  9. Волицька І. В. Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кінця ХІХ – поч. ХХ ст. – К.: Наук. думка, 1992. – 137 с.

  10. Гайова Є. Лемківське весілля // Народна творчість та етнографія. № 1. 2008.

  11. Гошовський В. У истоков народной музыки славян. Очерки по музыкальному славяноведению. – М.: Сов. Композитор, 1971. – 303 с.

  12. Гошовський В. Українські пісні Закарпаття. / Перек. з рос. Р. Мисько-Пасічник, В. Пасічник. – Львів, 2003. – 447 с.

  13. Грацианская Н. Н. Брак у народов Центральной и Юго-Восточной Європы. – М.: Наука, 1988.

  14. Гуменюк А. Народне хореографічне мистецтво України. – К., 1963.

  15. Дем’ян Л. Традиційне Бойківське весілля // Народна творчість та етнографія. – № 1, 1960.

  16. Дешко А. О. О Карпатской Руси // Киевлянин. – М., 1850. – Кн. 3; Свадьба на Угорской Руси // Записки Русского географического общества. – СПб., 1857. – Т. І.

  17. Єфремова Л. Наспіви українських весільних пісень. – К.: Наук. думка, 2006. – 190 с.

  18. Жаткович Ю. Замітки етнографічні з Угорської Русі // Етнографічний збірник. – Львів, 1896.

  19. Задор Д., Милославський П., Костьо Ю. Народні пісні подкарпатських русинов. – Ужгород, 1944.

  20. Закарпатські народні пісні / Уклала З. І. Василенко. – К., 1962.

  21. Зеленин Д. К. Обрядовое празднество совершеннолетия девицы у русских // Живая старина. – СПб., 1911. – Вып.

  22. Кобаль Й. Тиводар Легоцький – видатний дослідник закарпатської Бойківщини. // Бойківщина: історія та сучасність, Львів – Самбір, 1995.

  23. Колесса Ф. М. Музикознавчі праці / Підгот. до друку С. Й. Грица. – К.: Наук. думка, 1970. – 590 с.

  24. Колесса Ф. М. Українські народні пісні з Південного Підкарпаття. Збірник (переднє слово, тексти і мелодії) // Наук. зб. Ужгородського тов. “Просвіта”. – Ужгород, 1923. – 84 с.

  25. Левинтон Г. А. К статье Д. К. Зеленина “Обрядовое празднество совершеннолетия девицы у русских” / Проблемы славянской этнографии (к 100-летию со дня рождения члена-корреспондента АНСССР Д. К. Зеленина). – Л.: Наука, 1979.

  26. Мадяр-Новак В. Збірник закарпатських народних пісень для шкіл. – Ужгород: Закарпаття, 2007. – 224 с.

  27. Митряк О. Свадебный обряд в Угорской Руси // Живая старина. – Санкт – Петербург, 1891. – Вип. III, IV.

  28. Наукові архівні фонди ІМФЕ ім.. М. Рильського (далі НАФ ІМФЕ): Ф.14-5; 7. Записи П. Батюка в Хустської округи Закарпатської області. 8/Х 1946 р. Валик № 5.

  29. НАФ ІМФЕ: Ф. 14-3; 1189. І. М. Сенько. Весілля. 1964 рік.

  30. НАФ ІМФЕ: Ф. 14-5; 14а. Запис. Каптор Р. А. Родинно-побутова обрядовість, вересень – жовтень 1946 рік.

  31. НАФ ІМФЕ: Ф. 14-5; 395. Записи О. А. Правдюка в Закарпатській обл. 1964.

  32. НАФ ІМФЕ: Ф. 14-5; 468. Запис Мишанич С. В. у с. Луги Рахівського району Закарпатської обл. 1980.

  33. НАФ ІМФЕ: Ф. 14-5; 508. Звичаї, обряди, прикмети, народний побут зібрані О. О. Боряк під час експедиції в Закарпатську обл. 1988 р.

  34. НАФ ІМФЕ: Ф. 14-5; 8. Записи М. Плісецького, 16/І 46 р.

  35. НАФ ІМФЕ: Ф.14-5; 14. Записав Слободянюк М. В. Народні звичаї, обряди та пісні в селах Велико-Березнянського району. 30/ІХ – 7/Х 1946.

  36. Никольский Н. М. Происхождение и история свадебной обрядности – Минск, Издат. АН СССР 1956, 273 с.

  37. Потебня А. А. О мифологическом значении некоторых обрядов и поверий // Потебня А. А. Символ и миф в народной культуре. – М.: Лабиринт, 2000.

  38. Правдюк О. А. Загальнослов’янська основа українського весілля // Слов’янське літературознавство і фольклористика. – Вип. 4. – К., 1968.

  39. Респондент Ярема Іван, 1988 р.н., с. Негровець Міжгірського району.

  40. Романюк П. Ф. Лексика весільного обряду правобережного Полісся // Дослідження з укаїнської діалектології. – К.: Наукова думка, 1991.

  41. Симоненко И. Пережитки патронимии и брачные отношения в украинцев Закарпатской области // Советская этнография, 1947, № 1;

  42. Симоненко И. Свадебные обряды в Закарпатской области // Советская этнография, 1978, № 4.

  43. Славянина О. А. Старинная севская свадьба. – М.: Московский университет, 1978, – 183 с.

  44. Співає Віра Баганич. – Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2001. – 116 с.

  45. Сумцов М. Ф. Символика славянских обрядов: Избр. Труды. – М.: Вост. лит., 1996. – 296 с.

  46. Топоров В. Н. К реконструкции индоевропейского ритуала и ритуально-поэтических формул (на материале заговоро) // Труды по знаковым системам. – Вип. 4 – Тартак, 1969.

  47. Чорі Ю. Звичаї рідного села. – Ужгород, 1993. – Ч. І.

  48. Чорі Ю. Прикмети і повір’я отчого подвір’я. (Прогностика, прислів’я, приповідки, прикмети та повір’я, пов’язані з навколишньою природою та народним обрядово-звичаєвим календарем). Чн. ІІ. – Ужгород, 1994. – 536 с.

 

 

Похожие статьи:

РазноеВесільна обрядовість бойків Закарпаття. Передвесільний етап.

Коментарі відсутні. Ваш буде першим!